ГЛАВА 5 - Законы и практика сми в одиннадцати демократиях мира

ГЛАВА 5 - Законы и практика сми в одиннадцати демократиях мира

ГЛАВА 5

^ ЗАКОНИ ПРО ПРЕСУ В ІСПАНІЇ

Бланка Родрігес Руіс

Вступ

В іспанії свободу друку розглядають як складову частину свободи висловлення думок і свободи поширення інформації, які захищаються пунктами (а) та (г) Статті 20.1 Конституції 1978 року. Свобода самовираження завжди була одним із нагальних політичних питань у найновішій історії Іспанії. У багатьох попередніх законодавчих актах згадувалося про свободу висловлення думок як про найголовніше право людини [1], але влада й диктаторські режими часто його порушували. Особливо погано свобода висловлення думок була захищена під час правління Франко [2]. З моменту прийняття Конституції 1978 року Іспанія гарантує своїм громадянам та організаціям такий же обсяг прав і свобод, як й інші демократичні держави. Свобода поширення інформації як самостійна норма права вперше була проголошена в Конституції 1978 року.

1. Конституційні положення

Стаття 20 Конституції 1978 року наголошує:

1. [В Іспанії] визнані та підлягають захисту такі права та свободи:

а)право вільного висловлення та поширення думок, ідей усно, письмово або якимсь іншим способом;

...

г) право вільно отримувати й передавати будь-яку інформацію незалежно від засобів її розповсюдження. Закон визначає обмеження у здійсненні цих прав за мотивами совісті і збереження державної таємниці.

2. Ніякий вид попередньої цензури не може перешкоджати здійсненню цих прав та свобод.

...

4. Ці свободи обмежуються шануванням прав, зазначених у частині 1 Конституції, положеннями законів, що їх вточнюють, і зокрема, правом на захист честі, особистої та родинної таємниці, доброго імені, моральності дитинства та юності.

Стаття 20 входить до складу розділу 1 другої глави, яка регламентує « основоположні права та свободи». Основоположний характер перелічених у главі 2-й прав та свобод підтверджує Стаття 53.1 Конституції, де підкреслено, що вони обов'язкові для всіх органів та посадових осіб державної влади [3].

Стаття 53.2 Конституції забезпечує певні процесуальні переваги при судовому захисті вищезазначених прав та свобод. По-перше, в разі їх порушення захист здійснюється за допомогою пільгової та швидкої судової процедури [4]. По-друге, можливе пряме звернення до Конституційного суду з вимогою захистити ці права та свободи.

Значення прав та свобод, затверджених Статтею 20, було підтверджено Конституційним судом. Ці свободи, стрижнем яких є свобода слова, складають основу процесу інформування суспільства. В Іспанії як правовій та демократичній державі ці права як нагальні умови політичного плюралізму в сукупності із свободою, справедливістю та рівністю вважаються «вищими цінностями» — Стаття 1 Конституції [5].

Незважаючи на те, що на Статтю 20 звичайно посилаються, маючи на увазі як свободу самовираження, так і поширення інформації, її формулювання передбачають незалежність цих понять одне від одного. Конституційний суд послідовно підкреслював, що свобода самовираження (Ст. 20.1 (а)) [6] і свобода поширення інформації (Ст. 20.1 (г)) мають самостійну цінність.

Свобода самовираження захищає «поширення думок та ідей, концепцій, які можуть містити вірування та оціночні судження» [7]. Свобода поширення інформації захищає передачу «фактів, зокрема таких, які можуть вважатися інформаційноутворюючими... і правдивими» [8]. Різниця між цими двома поняттями, на думку Конституційного суду, полягає в тому, що свобода самовираження пов'язана з думками, а поширення інформації — з фактами [9]. Хоча це очевидно з теоретичної точки зору, межу між свободою поширення інформації та свободою самовираження важко провести на практиці, оскільки передача фактичних відомостей також часто містить оціночні судження. В результаті вищезгадані критерії допускають досить гнучкий підхід. Якщо в тій чи іншій ситуації факти й судження виступають у тісному взаємозв'язку, вирішальне значення має панівний компонент [10]. Таким чином, до вказання на свободу поширення інформації вдаються тоді, коли факти складають сутність інформації. На свободу самовираження посилаються у випадку, коли судження та коментарі в інформаційному контексті панують над фактами.

Галузь суспільних відносин, що захищається правом на самовираження, досить значна, але до неї не входять «безумовно наклепницькі заяви, яким зовсім не обов'язково бути обнародуваними» [11]. Свобода поширення інформації контролюється жорсткіше і стосується лише обнародування фактів, які містять точну інформацію [12]. Критерій інформаційної цінності (в тому смислі, що інформація повинна торкатися фактів, які мають суспільне значення) було впроваджено Конституційним судом, який виходив з того, що кінцева мета Статті 20 (г) полягає в забезпеченні права громадян на участь у громадському житті [13].

Положення про достовірність поширюваної інформації міститься в Статті 20.1 (г). Конституційний суд дещо звузив значення цієї статті. На думку суду, не виключено захист (за Конституцією) права на неточну інформацію або інформацію, достовірність якої не підтверджено [14]. Вимога до достовірності інформації покладає на журналіста особливу відповідальність під час збирання інформації та перевірки відомостей у тому разі, коди він має намір підтвердити або спростувати інші дані з тим, щоб не ввести в оману громадськість [15].

Стосуючись свобод у традиційному смислі, положення Статті 20, тим не менш, не покладають на владні структури ніяких обов'язків щодо забезпечення їх дотримання [16].

Хоча всі громадяни є суб'єктами права на самовираження та поширення інформації [17], ЗМІ забезпечені спеціальними правами внаслідок їх особливої ролі щодо інформування суспільства [18].

2. Розподіл повноважень між центральним та регіональними урядами

Положення Статей 148 та 149 Конституції є вихідним обгрунтуванням розподілу влади між державою та її автономіями. Стаття 148 присвячена повноваженням автономій; Стаття 149 — повноваженням центру. Дві норми Статті 149 заслуговують на особливу увагу. Стаття 149 наголошує:

«До виняткової компетенції держави належать:

1) забезпечення умов, гарантуючих рівність усіх іспанців у здійсненні своїх прав і виконанні конституційних зобов'язань;

...

27) забезпечення правових основ (включаючи їх розвиток і застосування) діяльності преси, радіо і ТБ та інших засобів соціальної комунікації з урахуванням законодавства Автономних Співтовариств».

Отже, держава відіграє найважливішу роль у регулюванні свободи вираження думок і поширення інформації. Саме держава має виробляти «основні норми» такого регулювання, тобто виробити «головні критерії формування правового поля, спільного для всієї країни» [19]. Тим не менш Автономні Співтовариства мають певні повноваження адміністративного характеру (наприклад, коли йдеться про розподіл радіочастот та ефірного часу) і навіть законотворчого характеру (наприклад, у зв'язку з контролем за регіональними державними телеканалами) [20].

Конституційний суд приймає кінцеве рішення з питання розподілу повноважень між державою та Автономними Співтовариствами у цій та інших галузях.

3. Судова система

Конституційний суд є єдиним органом, що має право судити про відповідність законів Іспанії національній Конституції. Принципи організації та діяльності сусу міститься в частині IX Конституції.

З точки зору захисту фундаментальних прав людини дві функції КС мають особливе значення. По-перше, КС має право приймати рішення щодо позовів про порушення основоположних прав, гарантованих Статтями 15—29 Конституції, у випадках, якщо ці права не були захищені належним чином звичайними судами [21].

По-друге, КС має виняткове право переглядати закони та інші нормативні акти, прийняті після набуття чинності Конституції. Це право може застосовуватися в двох варіантах:

1) в абстрактній формі, як заперечення проти прийнятого закону [22], або

2) як відповідь на «запит про неконституційність», коли суддя висловлює сумнів з приводу відповідності Конституції положень закону про розгляд конкретної справи [23]. В обох випадках рішення КС, винесене у формі вердикту, є обов'язковим і кінцевим [24].

КС не зобов'язаний судити про конституційність законів, прийнятих до набуття чинності Конституції. Якщо подібні акти суперечать Основному Законові, вони вважаються недійсними, і це може підтвердити звичайний суд [25]. Однак, якщо у судів виникнуть сумніви з приводу конституційності тих або інших законів, вони мають право поставити це питання перед КС. Звичайні суди можуть не адресуватися до КС з питань конституційності нормативних актів, які не мають законодавчої сили, вони просто не повинні спиратися на них, якщо вважають їх неконституційними. Тільки адміністративні суди можуть приймати абстрактні рішення про конституційність таких нормативних актів, визнаючи їх недійсними.

4. Місце міжнародних угод про права людини в національному праві

Іспанія ратифікувала Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права 1977 року, його Перший Факультативний Протокол — 1985 року, а Європейську Конвенцію про захист прав людини — 1979 року, визнавши пряме звернення фізичних осіб до Європейської Комісії з прав людини згідно зі Статтею 25 ЄКПЛ [26].

Дві норми Конституції торкаються статусу інтернаціональних прав людини в іспанському законодавстві.

Стаття 10.2 наголошує:

Норми, що регулюють основні права та свободи, визнані Конституцією, повинні тлумачитися згідно з Загальною Декларацією прав людини і міжнародними угодами, ратифікованими Іспанією.

Стаття 96.1. наголошує:

Ратифіковані та офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні угоди складають частину внутрішнього... правопорядку... [27]

Як результат діє цих двох статей, права людини, закріплені міжнародними угодами, ратифікованими Іспанією, відіграють подвійну роль в іспанській правовій системі. По_перше, вони включені до національного законодавства, і тому їх зобов'язані напряму застосовувати національні суди. Таким чином, суди в межах, суворо визначених Конституцією Іспанії, повинні дотримуватися тлумачення авторитетних міжнародних органів, які розробили ці узгодження, наприклад, Європейського суду з прав людини [28], поки таке трактування не звужує рамки даного права, встановлені іспанською Конституцією [29]. По-друге, місцеві суди повинні вживати також і тлумачення «незобов'язуючих» органів, таких, як Європейська Комісія з прав людини та Комітет ООН з прав людини, які керують застосуванням національного законодавства. Так, Конституційний суд точно дотримувався тлумачення Статті 10 ЄКПЛ, даному Європейською Комісією за відсутності тлумачення цієї статті Європейським судом [30].

5. Система законодавства

Свобода самовираження та свобода інформації як основоположні принципи демократії можуть регулюватися лише органічними законами, для прийняття змінень або відміни яких, за Статтею 81 Конституції, потрібна абсолютна більшість голосів у Кортесах, на відміну від решти законів, яким досить простої більшості голосів. Найважливішим органічним законом, що регулює свободу самовираження та поширення інформації, є органічний закон 2/84 від 26 січня 1984 року, регламентуючий право на публікацію в ЗМІ у відповідь.

6. Регулювання права власності

Газети, що контролюються урядом, припинили своє існування за органічним законом 11/82 від 3 квітня 1982 року, який санкціонував приватизацію власності державного органу, що контролював державні видання. Володіння видавничими підприємствами на даний момент регулює безпосередньо Стаття 38 Конституції, згідно з якою «в рамках ринкової економіки визнається право діяльності приватного підприємства...» В результаті не існує ніяких законів, ніяких спеціальних законів, що регулюють володіння ЗМІ іспанськими громадянами та їх компаніями [31].

Володінню іноземцями видавничими підприємствами присвячені положення Закону ¹ 1265 від 27 червня 1986 року про іноземні інвестиції в Іспанії. Цей закон було прийнято після того, як Іспанія стала членом ЄС, і відображує ситуацію вільного економічного ринку. Він застосовується до всіх іноземних осіб, юридичних та фізичних, а також до іспанців, що знаходяться за кордоном. Для будь-якого виду капіталовкладень, не вказаних у законі 1986 року, слід мати дозвіл адміністрації. В іспанському законодавстві немає ніяких обмежень власності іноземних громадян [32].

7. Реєстраційні вимоги

Обов'язкова реєстрація видань регулюється спеціальним актом, прийнятим 23 грудня 1957 року. Він вимагає, щоб усі видання були зареєстровані т.з. правовим документом (Deposito Legal), який діє на регіональних та федеральному рівнях (Ст. 12). Видавці зобов'язані зареєструвати вадання у провінційному відділенні правового депозитарія, що відсилає копії реєстраційних документів до головного офісу у Мадріді (Ст. 3).

Видавець зобов'язаний одержати реєстраційний номер, який видається автоматично (Ст. 4 (а)). Ці вимоги поширюються на всі періодичні видання, причому для видань з однією назвою досить одного реєстраційного номера (Ст. 5), який повинен вказуватися в кожному випуску видання (Ст. 10).

Вимоги реєстрації не пов'язані із змістом видання, вони лише переслідують мету контролювати кількість видань, а також деякі інші формальності (Ст. 6). Реєстрація не являє собою попередню цензуру, яка заборонена Статтею 20.2 Конституції (див. розділ 18).

8. Регулювання імпорту та експорту друкованих видань

Генеральна дирекція Митниці та Акцизів Міністерства економіки виробила єдині правила, що стосуються експорту та імпорту видань. Ці правила не накладають ніяких заборон на експорт та імпорт видань [33].

9. Механізми саморегулювання преси

В Іспанії не існує органів саморегулювання преси.

10. Наклеп

Стаття 18.1 Конституції гарантує «право на захист честі, особистої та родинної таємниці та доброго імені». Більш того, проголошені в Статті 18, користуються тим же захистом, що і права, вміщені до Статті 20. Їх юридичний захист оснований на принципах переваги, швидкості та можливості звернення по конституційний захист до відповідного органу (Ст. 53 Конституції).

10.1. Норми кримінального та цивільного права

Права, що містяться у Статті 18.1, також захищені кримінальним та цивільним правом. Наклеп (Ст. 457 КК) традиційно розцінювався як злочин проти гідності особи.

Органічний закон 1/82 від 5 травня регулює «цивільно-правовий захист гідності особи». Хоча інколи його норми ширші, ніж відповідні положення карного закону, кримінально-правовий та цивільно-правовий способи захисту співпадають. Ця обставина послуговує причиною невідворотних конфліктів між цими двома засобами судового захисту. У цьому відношенні Стаття 1.2 органічного закону 1/82 від 5 травня наголошує, що кримінально-правовий захист повинен застосовуватися щоразу, коли публікація визначається як кримінальна.

Тим не менш Верховний суд пом'якшив це положення Статті 1.2. Звертаючись до Статей 111-112 Кримінально-процесуального закону, Верховний суд постановив, що кримінально-правові засоби захисту необхідно застосовувати, тільки коли справа стосується публічного звинувачення; в усіх інших випадках повинні бути вжиті цивільно-правові дії, хоча це й позбавляє громадян можливості подальшого звернення до Кримінального суду [34].

Потерпілі звичайно віддають перевагу Цивільному суду, адже він оперує більш гнучкими засобами захисту, ніж кримінальний. Наприклад, у рамках цивільного судового процесу позивач не несе тягар доказів своєї правоти, тоді як у кримінальних справах саме потерпілий повинен довести, що звинувачуваний переслідував кримінальну мету. Це досить складно, тому як ЗМІ звичайно заявляють, що вони поширили ту або іншу інформацію або ж оціночну думку суто в суспільних інтересах.

Суди першої інстанції визначають розмір втрат, завданих потерпілому, який залежить від низки факторів. По-перше, розмір втрат включає матеріальні збитки позивача, викликані наклепом або вторгненням до приватного життя (див. розділ 11); по-друге, економічний виграш ЗМІ від публікації наклепницьких відомостей. Більш невизначений характер носить підрахунок матеріальних втрат. Виграш у подібних справах нараховує від 100 тис. до 20 млн. песет (від 100 до 800 тис. американських доларів). Необхідно взяти до уваги,, що Стаття 65 Закону про пресу передбачає спільну відповідальність автора, видавця, редактора, власника друкарні, імпортера (якщо такий є) та розповсюджувача видання. Незважаючи на таке широке коло відповідальних осіб, КС підтвердив актуальність цієї стаття.

Не так давно уряд Іспанії запропонував ввести поняття наклепу як «наслідок поширеного в суспільстві почуття беззахисності» перед порушниками з боку ЗМІ. Запропонований законопроект передбачає покарання за поширення інформації через ЗМІ, яка не відповідає вимогам точності, встановленим КС (тобто незалежно від того, чи првдиве повідомлення, чи ні, журналіст повинен діяти відповідально під час збирання та перевірки інформації). Пропозиція уряду була піддана критиці через важкі наслідки застосування цього закону для ЗМІ, включаючи заборону на роботу в галузі журналістики.

10.2.

Колізія прав

Як відзначено у Статті 20.4 Конституції, права, що визнає Стаття 18.1, обмежує свободу самовираження та поширення інформації, гарантовану Статтею 20.1. Природно, виникають підстави для колізії правових норм. КС передбачив способи подолання подібних колізій. Зокрема, захист свобод за Статтею 20.1. має перевагу перед рештою прав в силу їх значущості для формування громадської думки [35].

10.3. Суспільний інтерес та політичні діячі

Центральне питання, яке має бути розв'язане в кожній справі про наклеп, — це ступінь суспільної зацікавленості. З цією метою повинні бути оцінені такі моменти: 1) чи відповідають ідеї та факти, поширені через ЗМІ, інтересам формування громадської думки [36]; 2) чи доцільно з цієї точки зору згадка про зачеплених у матеріалі персон та обставин [37]; 3) чи знаходяться висловлені думки в галузі суспільних інтересів [38] і 4) точність фактів [39].

1990 року КС розглянув справу, в якій поширення фактів і думок про політичних діячів було визнано таким, що має суспільне значення, отже, доцільним для формування громадської думки. Як наслідок, політикам було запропоновано змиритися з нападками на них особисто і втручанням до їх приватного життя заради свободи самовираження та поширення інформації [40]. Більш того, з урахуванням особливої ролі ЗМІ, критичні виступи в засобах масової інформації беруться під особливий захист.

11. Вторгнення до приватного життя

Право на невтручання до приватного життя, так само, як і право на захист гідності особи, гарантовано Статтею 18.1 Конституції і захищається водночас цивільно-правовими та кримінально-правовими засобами. Нормами Кримінального кодексу захищені такі аспекти приватного життя: таємниця особистих документів — Статті 191, 192, 497; конфіденційність відомостей, переданих іншій особі за обставин довірливих стосунків, — Стаття 498; таємниця переговорів — Статті 192-біс та 497-біс. Органічний закон 1/82 від 5 травня захищає захищає цивільно-правовими засобами право на невтручання до приватного життя та право на добре ім'я. До права на невтручання до приватного життя ставляться з такою ж повагою, як і до права на захист честі й гідності та особистої та родинної таємниці.

12. Право на відповідь і/або виправлення

Будь-яка людина, що згадана в статті і вважає її неточною чи такою, що завдає їй втрат, має право на публікацію виправлення згідно з органічним законом 2/84 від 26 січня 1984 року. Це право передбачає негайну публікацію тим же виданням або поширення тією ж радіо- чи телестанцією інформації, виправленої подавачем скарги, без усяких додаткових коментарів з боку даного ЗМІ і в тій же формі, що й початкова версія [41].

13. Образа державних органів та посадових осіб

Різні статті КК Іспанії передбачають покарання за образливі висловлювання, спрямовані проти державних інститутів та посадових осіб. Хибні звинувачення у скоєнні кримінальних дій, наклеп та погрози вважаються серйознішими злочинами, якщо вони спрямовані проти голови держави (Ст. 147), регентів, уряду, Генеральної Судової Ради, КС, Верховного суду, регіональних урядів (Ст. 161), армії (Ст. 242) або проти членів Кабінету міністрів чи інших посадових осіб при виконанні ними посадових функцій (Ст. 240-241, 244).

Повага до їх гідності та авторитету як цілковита конституційна доктрина означає свободу преси [42]. З часом, однак, КС зробив переоцінку цих обмежень. Попервах у справі 1985 року КС визначив, що свобода поширення відомостей і думок безумовно обмежується інтересами національної безпеки, шкоди для якої може бути завдано надто ретельним захистом цих демократичних інститутів [43]. 1989 року КС відійшов від цієї доктрини, заявивши, що репутація державних інститутів у контексті захисту свободи слова та поширення інформації менш важлива, ніж гідність та приватне життя громадян [44]. КС розвинув цю концепцію в рішенні 105/90 від 6 червня 1990 року в тому розумінні, що урядові чиновники та політики менш захищені від нападок на їх репутацію та вторгнення до їх приватного життя, ніж звичайні громадяни.

Від Короля Іспанії також вимагається терпимість до нападок на нього. 1987 року КС скасував покарання журналістові (6 років тюремного ув'язнення за Ст. 147) за образу Корони та Короля в газетній публікації [45]. КС постановив, що вирок порушує Статтю 16 (ту, що гарантує свободу ідеології) та Статтю 20.1 (а) і (г) Конституції Іспанії. КС завершив справу таким чином, що засуджений не провів у в'язниці жодного дня.

З моменту відновлення демократії в Іспанії не було жодної справи про державну зраду або заклик до бунту. Деякі інші обмеження Статті 20 Конституції, введені в інтересах національної безпеки, були скасовані, зокрема, у справі про підтримку тероризму (Ст. 268 КК) [46]. КС пояснив, що Стаття 286 КК обмежує лише поширення думок, що підтримують тероризм, але не заважає пресі обнародувати факти про тероризм. Таким чином, КС не визнав звинувачень на адресу видавця газети «Екран», який опублікував заяву, надіслану до редакції групою баскських сепаратистів ЕТА. Незважаючи на те, що в заяві містився заклик до підтримки тероризму, журнал, що опублікував цей текст без коментарів, не був звинувачений поряд з ЕТА.

14. Державна таємниця та доступ до урядової інформації

Будучи неодмінним супутником свободи інформації, принцип доступу громадськості до інформації про діяльність влади складає основу демократичного суспільства. Однак деякі обставини дозволяють відступати від цього принципу. Найпоширенішими підставами для засекречування інформації є загроза національній безпеці, судочинству, праву особи на захист гідності й приватного життя. Загальні правила та винятки з них розглядалися у відповідних розділах.

Іспанська Конституція не проголошує того, що державні документи повинні неодмінно бути обнародувані. Поки тільки належить вжити необхідних заходів до забезпечення відповідальності державної влади і до нормативного закріплення засобів захисту від її довільних дій (Ст. 9.3 Конституції). З цього приводу Стаття 105 Конституції проголошує:

Закон регулює: ...

б) доступ громадян до архівів та адміністративних документів в усіх випадках, коли не зачеплені інтереси безпеки та оборони держави, розслідування злочинів, а також захисту приватного життя.

Проте передбачений Статтею 105 Конституції спеціальний закон поки не існує. Обмеження доступу громадськості до архівів та адміністративних документів обумовлюється в Законі 9/68 від 5 квітня, доповненого та зміненого Законом про державну таємницю 48/78 від 7 жовтня. Він визначає як «секретні» ті матеріали (включаючи акти, документи, інформацію, факти й цілі), обнародування яких може загрожувати безпеці та обороноздатності держави (Ст. 2). Ці матеріали можуть буди розцінені як «секретні» або як «приховані» залежно від міри потрібного захисту (Ст. 3). Такий розподіл проводиться тільки офіційним актом Ради міністрів. З метою інформування громадськості засекречені матеріали повинні мати описання, анотацію. Офіційний розподіл матеріалів на «секретні» та «приховані» може бути оскаржений будь-яким громадянином за законом 48/78 від 7 жовтня [47], який може подати скаргу на те, що неправомірне включення відомостей до тієї чи іншої категорії обмежує свободу поширення інформації, гарантовану Статтею 20 Конституції. Він може подати позов на розгляд звичайного суду, причому процес буде прискореним та пільговим, а потім — подати до Конституційного суду звернення про відновлення у правах.

Розподіл матеріалів на «секретні» та «приховані» означає, що доступ до них мають лише особи, що мають відповідне право, які не повинні зловживати своєю інформованістю. Неуповноважені особи не лише обмежуються в доступі до документів, але й зобов'язані інформувати певні інстанції про випадки ознайомлення з такими матеріалами (Ст. 9.1). У повній мірі це стосується також і ЗМІ. ЗМІ повинні знати, до якої категорії відносяться матеріали, що слугують для них джерелом інформації (Ст. 9.2). Кримінальний кодекс передбачає відповідальність за невиконання вищезгаданих вимог. Згідно з параграфами а-г Статті 135-біс, належать покаранню акти придбання, розкриття, підробки та поширення державних секретів. І цивільні службовці, які розкрили секретну інформацію, і ЗМІ, що опублікували її, несуть за це відповідальність.

15. Доступ до судових слухань та публікація судових матеріалів

Стаття 120.1 Конституції наголошує:

«Судові слухання, за винятком спеціально обумовлених у процесуальних законах, повинні бути публічними».

Принцип доступу громадськості до судових засідань є необхідною умовою справедливого судового розгляду. Таким чином, він є істотним гарантом справедливості, яка визнана Конституцією (Ст. 1.1) однією з «вищих цінностей» іспанського правопорядку. Конституція Іспанії розглядає принцип гласності судочинства з точки зору приватної особи. По-перше, вона визнає право кожного на відкритий судовий розгляд (Ст. 24.2) як одне з основних прав, що користується посиленим конституційним захистом. По-друге, вона визнає відкритість судових розглядів як певний аспект свободи інформації.

Правило про відкритість та гласність має винятки (за Кримінально-процесуальним кодексом) у тому разі, коли такі винятки цілком виправдані й точно розтлумачені. Наприклад, досудові процедури та досудові свідоцькі показання мають суворо секретний характер, і закриті для третіх осіб (Ст. 301). Ця умова є гарантією безпристрасного судового рішення з кримінальної справи, однак це не означає, що матеріали слідства неможливо отримати іншим шляхом та зловживати такою можливістю [48]. До документів слідства закритий тільки прямий доступ, що свідчить про формальний характер вимог секретності, який реально не обмежує свободу доступу до інформації [49].

16. Доступ до парламентських засідань та публікація парламентських документів

Доступ громадськості до парламентських дебатів повинен бути неодмінною нормою демократичної держави. Стаття 80 Конституції Іспанії наголошує:

«Пленарні засідання палат є відкритими, за винятком випадків, коли палата виносить правомірне рішення про закритість засідання абсолютною більшістю голосів або коли це передбачено Регламентом».

Постанови конгресу й сенату визначають міру відкритості парламентських дебатів [50]. Цікаво те, що журналістам дозволяється бути присутніми під час дебатів сенатських комісій та комісій конгресу. Основою цієї норми є право громадян на отримання інформації.

Спостерігачі відзначають, що публічність дебатів у Генеральних Кортесах може призвести до спонтанності і навіть зробити їх безглуздими, адже учасники засідань надто турбуватимуться про свій імідж перед виборцями [51]. Необхідно підкреслити, що не завжди зміст дебатів повинно бути доступним громадськості. Деякі постанови конгресу та сенату передбачають, що певні парламентські засідання повинні бути закриті. Це було, наприклад, у справі комісії конгресу з приводу статусу членів цієї палати; під час розгляду комісією конгресу та комісією сенату порушень правил отримання парламентських привілеїв, а також у випадках персональних питань сенаторів. Постанови конгресу та сенату наголошують, що комісії можуть абсолютною більшістю голосів оголосити своє засідання закритим на будь-якій підставі, наприклад, на підставі виникнення загрози для безпристрасності дебатів.

Матеріали, з якими мають справу в комісіях з розслідувань конгресу, закриті для громадськості, так само як і парламентські дебати з цих питань. Така закритість вводиться автоматично без необхідності висувати якісь обгрунтування. В результаті обговорення питань соціальної та політичної важливості може бути приховано від громадськості, незважаючи на конституційно закріплену свободу інформації.

17. Комерційна таємниця та доступ до інформації, що належить приватним особам

Що стосується здійснення службовцями своїх посадових обов'язків, слід брати до уваги, що трудові угоди не тягнуть за собою ні тимчасової втрати, ні невиправданого обмеження основних прав та свобод. Права службовців на свободу самовираження і розповсюдження інформації мають ті ж рамки та обмеження, що й права всіх громадян [52]. Існують певні зобов'язання лояльності та добросовісності, які службовці повинні виконувати. Порушення цих зобов'язань може слугувати достатньою підставою для звільнення [53]. Тим не менш такі обмеження не набувають чинності автоматично. Свобода самовираження та інформації, з одного боку, і трудові зобов'язання працівника — з другого повинні бути збалансовані так само, як вони повинні бути збалансовані з правом на захист гідності особи та приватного життя [54]. Дотримуючись саме цих критеріїв, службовці можуть реалізувати свободу інформації та самовираження.

У випадках, коли йдеться про лояльність або добросовісність (наприклад, коли справа торкається викриття правопорушень, скоєних компанією), особливу увагу слід приділяти суспільній значущості розголошуваної інформації та методам отримання цієї інформації [55]. Право вільно висловлювати свою думку перевершує будь-які договірні зобов'язання в тому разі, коли воно торкається питань суспільної значущості [56].

В іспанському законодавстві не існує положень, які зобов'язують приватні компанії розкривати свою внутрішню інформацію тому, хто в ній зацікавлений. Чинні закони лише зобов'язують адміністративні органи контролювати приватні компанії [57]. Однак громадяни можуть мати непрямий доступ до такої інформації. На основі статті 105 (в) Конституції вони мають право цікавитися внутрішньою інформацією компаній в адміністративних документах, які містять відомості такого роду.

18. Попередні обмеження

Цензура, що визначається як будь-яке передпублікаційне обмеження на поширення будь-якої інформації, заборонена за будь-яких обставин згідно зі Статтею 20.2 Конституції (див. вище пункт 4 розділу 1). Як наслідок цього заборонені всі попередні обмеження [58].

Стаття 4 Закону про пресу 4/66 надає ЗМІ можливість отримати перед виходом публікації консультацію в адміністрації уряду. Таке добровільне консультування доступно всім, хто несе відповідальність за публікацію. Адміністративне ухвалення тексту, поданого для обговорення, звільняє ЗМІ від відповідальності за наслідки публікації. Негативний висновок адміністрації, однак, не є актом цензури і не тягне ніяких правових наслідків.

19. Захист джерел інформації

Стаття 20.1 (д) наголошує:

«Закон обмежує свободу інформації за мотивами совісті та збереження професійної таємниці». Це положення ще не отримало детального закріплення в законодавстві.

Єдине правило, що стосується цього предмету, наголошує: «Журналісти зобов'язані зберігати свої професійні таємниці, крім випадків обов'язкового співробітництва з органами правосуддя заради суспільної користі». Це положення відображено в Основних принципах журналістської професії, що є доповненням до Закону про журналістику (Указ 744/67 від 13 квітня, параграф 5). Ці основні принципи не мають юридичної сили. Вони були впроваджені за часів режиму Франко і нині не мають практичного значення, адже майже завжди їх замінюють законами, прийнятими після введення в дію Конституції.

Вищезгаданий принцип, що зобов'язує журналіста прагнути до зберігання професійної таємниці, абсолютно незадовільний. По-перше, в ньому говориться про професійну таємницю не як про право журналіста, а як про його обов'язок. По-друге, вказання з приводу меж дії професійної таємниці досить невизначені.

20. Обмеження на використання образливих висловлювань стосовно певних груп осіб

В іспанському праві немає норм про захист різних соціальних меншин від словесних нападок. Захист надається лише певним громадянам. Однак будь-який громадянин може заявити про образу його гідності, якщо стосовно групи населення, до якої він належить, послідували протиправні словесні образи. Діяльність ЗМІ в цьому відношенні не регулюється правовими нормами. Тим не менш більшість редакцій ЗМІ шанобливо ставляться до різних соціальних меншин і, як правило, засуджують будь-які прояви соціальної дискримінації стосовно останніх.

21. Образа релігійних почуттів, брутальність та захист громадської моральності

З 1978 року іспанський Кримінальний кодекс зазнав чимало змін [59]. В результаті однієї з них злочини проти громадської моральності, такі, як богохульство та суспільний скандал, були виключені з КК [60]. Ніяких нових законів, що стосуються богохульства, прийнято не було, в той час як поняття «публічний скандал» було замінене на більш вузьке: «злочини сексуального ексгібіціонізму та провокації» [61]. На основі цього за Статтею 432 можливе притягнення до карної відповідальності «будь-кого, хто буде поширювати, продавати або виставляти порнографічну продукцію дітям до 16 років або розумово неповноцінним людям» [62]. Стаття 432 захищає дітей та юнацтво, що відповідає Статті 20.4 Конституції (пункт 4, гл. 1).

Стаття 432 КК — єдине законоположення, яке обмежує свободу вираження думок та поширення інформації в пресі у зв'язку з нормами моралі, з того часу, як була скасована Стаття 566.5, що оголошувала правопорушенням публікацію матеріалів, які менш серйозно порушували норми моралі, «добрих звичаїв» та благопристойності [63].

Ст. 432 передбачає покарання лише за ті публікації, порнографічний характер яких можна довести. Такого роду випадки можуть виникнути, коли порушено рівновагу між простою передачею об'єктивної інформації та публікацією порнографії. Цей баланс у принципі повинен відповідати основним критеріям, сформульованим Конституційним судом Іспанії й описаним вище.

22. Обмеження реклами

Стаття 53 Закону «Про порядок проведення виборів» забороняє політичну рекламу, крім як під час передвиборчих кампаній. У ході таких кампаній дозволено платну політичну рекламу в газетах, журналах, а також на приватному радіо. На суспільному радіо та телебаченні реклама заборонена, а партіям надається безкоштовно ефірний час для політичної пропаганди. Обсяг мовлення залежить від кількості голосів, отриманих партією на попередніх виборах. Згідно із згаданим Законом про вибори приватні ТБ підлягають правилам, спільним для всіх ЗМІ, отже, не може розміщувати платну політичну рекламу.

На іспанському телебаченні заборонена реклама сигарет та алкогольних напоїв міцністю більш як 20% [64].

Висновки

Незайвим було б нагадати основні моменти, що стосуються правового становища ЗМІ в Іспанії. Обмеження на діяльність ЗМІ виникають із невідворотних колізій між свободою самовираження та поширення інформації, що захищається Статтею 20 Конституції, з одного боку, та іншими конституційними правами й цінностями — з іншого. У разі таких колізій панівним принципом є пріоритетний режим, наданий судами цим свободам. Формально правове становище різних видів ЗМІ різне. Радіо та ТБ контролюються жорсткіше на тій підставі, що кількість використовуваних частот обмежена. При цьому друкована преса підлягає мінімальному регулюванню. Існуючий Закон про пресу, що діє з 1966 р., був майже повністю скасований Конституцією та наступними законами. Це означає, що в ньому збереглося лише кілька чинних положень. Друкована преса має підлягати тільки вимогам реєстрації. Свобода преси — найважливіший аспект свободи самовираження та інформації, адже вона гарантує поширення необхідних суспільству думок та фактів, а також свободу формування громадської думки.

1) See Cjnst. 1837, Art. 2; Const. 1856 (not promulgated), Art. 3; Const. 1869, Art. 17; Const. 1876, Art. 13; Const. 1931, Art. 34.

2) Article 12 of «Fuero de los Espauoles».

3) Article 55.1 of the Constitution permits the suspension of the freedoms of expression and informat recognized by Article 20.1.(a) and (d) when states of emergency or siege are lawfully declared according Article 116 of the Constitution.

4) L.0. 62/78 of 26 Dec.

5) See STC (Sentencia del Tribunal Constitucional [Decision of the Constitutional Court]) 6/81, 17 F.Jco. (Fundamento Jursdico) 3; STC 12/82, 31 March, F.Jco. 3; STC 104/86, 17 July, F.Jco. 5; STC 21 January, F.Jco. 5; 107/88, 8 June, F.Jco. 2.

6) See, e.g., SSTC (Sentencias del Tribunal Constitucional [Decisions of the Constitutional Court]) and 107/88, supra note 5; STC 105/83, 23 Nov., F.Jco. 11.

7) STC 6/88, supra note 5 (author's translation).

8) Id. (author's translation).

9) Compare the ruling of the European Court of Human Rights that a person or publication accused of ing made a defamatory value judgment cannot be required to prove its truth, because value judgments are not ceptible of being proven true or false. Ungens v. Austria, Judgment of 8 July 1986, Series A no. 103, paras.

10) STC 6/88, supra note 5.

11) STC 105/90, June 6, F.Jco. 4.

12) For a more thorough analysis, see STC 105/83, note 6 supra. See also STC 6/88, note 5 supra.

13) SSTC 105/83, supra note 6; 6/88, supra note 5.

14) See, e.g., SSTC 6/88, supra note 5; 171/90, 12 Nov., F.Jco. 8.

15) See, e.g., STC 673/85, 9 Oct., F.Jco. 3; STC 129/89, 17 July, F.Jco. 3; STC 77/82, 20 Dec., F.Jco.

16) SSTC 12/82, supra note 5; 77/82, supra note 15.

17) STC 6/81, supra note 5.

18) STC 165/87, 27 Oct., F.Jco. 10.

19) STC 25/83, 7 April, F.J.4.

20) See the Autonomy Statutes of Andalucsa, Art. 16; Cataluua, Art. 16; Galicia, Art. 34; Pass Vasco, 19; Madrid, Art. 31; Baleares, Art. 15; and Arag^n, Art. 37.

21) L.0. 2/79, Arts. 41-58.

22) Art. 161.1.(a) of the Constitution; L.0. 2/79, Arts. 31, et seq.

23) Art. 163 of the Constitution; L.0. 2/79, Arts. 35, et seq.

24) Art. 164 of the Constitution; L.0. 2/79, Art. 38.

25) The Third Abrogative Disposition of the Constitution; see, e.g., STC 4/81, 2 Feb., F.Jco. 1.

26) Declaration of 15 Oct. 1985.

27) See also Art. 1.5 of the Civil Code.

28) See. e.g., SSTC 6/88, supra note 5; 106/88, 8 May, F.Jco.3; 114/84, 29 Nov., F.Jco. 3.

29) See Art. 17 of the ЕКПЛ for a similar non-limitation principle. The «non-limitation» principle is implicitiy assumed in the decisions of the Constitutional Court. See SSTC 19/83, 14 March, F.Jco. 2; 30/86, 211 F.Jco. 4; 40/87, 3 April, F.Jco. 2; 196/87, 17 Dec., F.Jco. 7.

30) STC 53/85, 16 April, F.Jco. 6.

31) Chap. 3 of the Law of the Press 14/66, 18 March, which formerly regulated press ownership, repealed by Law 29/84, 2 Aug.; this gap has since remained unfilled.

32) The above-mentioned freedom of investment does not apply to the broadcast media. Chapter 8 c D-Leg. 1265/86 refers to sectors of the economy in which, according to Arts. 56.1 and 223.1 of the Treaty I Rome, Spain may limit foreign investment. Radio and television are among these sectors. For instance, i ing private commercial television, no more than 25 per cent of the shareholders of one company may be foreign (Article 19).

33) See Regulations of 21 June 1989 and 20 Oct. 1988 (regarding procedural steps tor the international trade of publications).

34) See STS, la. Sala, 23 Feb. 1989. Most common crimes are subject to public prosecution; some crimes, in particular defamation and sexual crimes, may only be initiated and pursued with the consent of the victim or the victim's representatives and thus are subject to private prosecution.

35) STC 104/86, supra note 5.

36) STC 165/87, supra note 18.

37) STC 171/90, supra note 14.

38) Id.

39) Id. at F.Jco.8.

40) STC 105/90, supra note 11.

41) STC 168/86, 22 Dec., F.Jco. 4, 5.

42) SSTC 51/85, F.Jco. 10; 105/90, F.Jco.2, 8; see also ATC 297/90, 16 July, F.Jco.3.

43) STC 51/85, 10 April.

44) STC 51/89, 22 Feb., F.Jco. 2.

45) STC 20/90, 15 Feb.

46) STC 159/86, 16 Dec.

47) Art. 48.1, Law 17 July 1958, «de Procedimiento Administrative» (Law of Administrative Procedures).

48) STC 13/85, 31 Jan., F.Jco. 3.

49) STC 30/82, 1 June, F.Jco. 4.

50) Reglamento del Congreso de los Diputados (Rt.C.D), 10 Feb. 1982, Arts. 63-64; Reglamento del Senado (RISen). 26 May 1982, Arts. 72-75.

51) M Carrillo, Los Lsmites a la libertad de prensa en la Constituci^n Espauola de 1978 (The Limits of Freedom of the Press in the Spanish Constitution of 1978) (PPU, Barcelona 1987).

52) STC 88/85, 19 July, F.Jco. 2.

53) Art. 54.1.2.(d), Law 8/80, 10 March, Law on the Status of Workers.

54) See SSTC 88/85, supra note 52, F.Jco. at 3; 126/90, 5 July, F.Jco 4, 5. See also supra Sections 10 and 11.

55) STC 120/83, 15 Dec., F.Jco.4.

56) STC 88/85, supra note 52, F.Jco. at 3.

57) See, e.g., Arts. 67 et seq., of the Decree 833/75, 6 Feb., on the protection of the atmospheric environment; Title V of the R.Decree 849/86, 11 April, on public waters; Chapter XIV of the law 25/64, 29 April, on Nuclear Power.

58) SSTC 52/83, F.Jco 5; 13/85, F.Jco. 1 (author's translation).

59) The basic text follows the Code of 1973, Decree 3096/73, 14 Sept.

60) Previously regulated in arts. 239 and 431 respectively, both repealed by L.0. 5/88, 9 June.

61) Criminal Code, Book II, Title IX, Ch. II.

62) Author's translation.

63) L.0. 3/89, 21 June.

64) Article 8.5 of the General Law of Publicity (L.0. 34/1988, 11 Nov.).

65) See Law 4/80, 10 Jan.; Law 46/83, 26 Dec. (on the third television channel); Law 10/88, 3 May (on private television).



4108256802462839.html
4108325328936023.html
4108368519895442.html
4108430345770426.html
4108532623363483.html