О. А. Шекшуєв міжнародна економіка - страница 4

^ Єврооблігації на відміну від євронот забезпечують довгострокове кредитування і випускаються на тривалий термін. Визначають такі види єврооблігацій:
Неможливість виконання країною своїх боргових, насамперед, кредитних зобов’язань і припинення сплати боргу має назву дефолт.

Найпотужнішими світовими фінансовими центрами світу є Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Токіо, Сінгапур та деякі ін. Наприклад, базовою цифрою для розрахунку процентів за міжнародні позики є LIBOR, тобто середня ставка міжбанківського лондонського ринку з надання коштів у євровалюті за попередні 360 діб.

Важливим макроекономічним показником міжнародного авторитету країни є її кредитний рейтинг, який традиційно надають міжнародні рейтингові агенції.


8.3. Охарактеризуємо основні міжнародні фінансові організації:

    1. МВФ надає коротко- середньострокові позички для подолання платіжно-розрахункових диспропорцій в економіці країн;

    2. група Світового банку здійснює середньо- і довгострокові позики для структурної перебудови економіки, зокрема для стимулювання розвитку приватного бізнесу; група СБ включає:

    1. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) надає позики європейським країнам з перехідною економікою для структурної перебудови економіки, зокрема, для забезпечення екологічної безпеки (приклад – фінансування добудови реакторів на Хмельницькій та Рівненській АЕС);

    2. Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), який діє в межах ЄС і забезпечує кредитування проектів, спільних для членів Союзу та їх економічних партнерів;

    3. Європейський валютний фонд (до 1981 року Європейський фонд валютного співробітництва – ЄФВС), який є джерелом взаємодопомоги членам ЄС;

    4. Паризький клуб кредиторів – неформальне об’єднання державних кредитних установ для контролю за виконанням зовнішніх боргових зобов’язань, зокрема, здійснення взаємозаліку боргів;

    5. Лондонський клуб кредиторів – неформальне об’єднання недержавних кредитних установ для контролю за виконанням зовнішніх боргових зобов’язань, зокрема, здійснення взаємозаліку боргів.


8.4. Валютні відносини в Україні спираються на такі ключові нормативно-законодавчі документи:

  1. Митний кодекс України від 11.07.2002 р.

  2. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 р. з доповненнями та змінами.

  3. Закон України “Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті” від 23.04.1994 р. з доповненнями та змінами.

  4. Декрет КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993 р. №15-93 з доповненнями та змінами.

  5. Класифікатор іноземних валют, затверджений постановою Правління НБУ від 4.02.1998 р. №34 з доповненнями та змінами.

  6. Інструкція НБУ “Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті” №527 від 18.10.1998 р. та ін.

Найбільші суми вклали в економіку нашої країни міжнародні фінансові організації, насамперед, МВФ і СБ. Наприклад, МВФ працював з українським урядом за трьома програмами:

- програма розширеного фінансування.


ТЕМА 9. Міжнародні науково-технічні відносини


Питання лекції

  1. Сутність та сучасні особливості міжнародних науково-технічних відносин.

  2. Міжнародна передача технологій та її регулювання.


9.1. До міжнародних науково-технічних відносин (МНТВ) належать такі форми економічного спілкування суб’єктів різних країн:

  1. торгівля результатами НДДКР (науково-дослідними й досвідно-конструкторськими розробками);

  2. спільне проведення НДДКР, зокрема реалізація міжнародних програм, тобто науково-технічна виробнича кооперація;

  3. спільна розробка і використання стандартів і науково-технічних нормативів;

  4. наукоємний сервіс (інжиніринг, консалтинг, форфейтинг та ін.);

  5. обмін науково-технічною і економічною інформацією.

Чинниками сучасного бурхливого розвитку МНТВ є:

Визначимо дві головні форми реалізації науково-технічних досягнень:


9.2. Технологія – це система інноваційно-ресурсних процедур створення нових продуктів і процесів.

Міжнародна передача технологій є тривалим процесом завдяки наступним причинам:

Міжнародний трансфер технологій має два тлумачення:

  1. передача технологій у чистому (неуречевленому) вигляді, тобто обмін методами виробництва;

  2. передача технологій в матеріалізованому (уречевленому), тобто обмін обладнанням, сировиною та іншими речовинними об’єктами.

Неуречевлені технології передаються комерційними й некомерційними способами. При цьому об’єкти технологічного обміну умовно підрозділяються на три групи:

  1. позаринкові, тобто інформаційні масиви у вигляді літературних джерел або електронних форм збереження, знання, досвід і навички;

  2. потенційно ринкові, тобто патенти, “ноу-хау”, науково-технічна документація;

  3. ринкові, тобто ліцензії, копірайт, інжиніринг, франчайзинг, освіта і підготовка персоналу та ін.

Таким чином, рух технологій здійснюється комерційним і некомерційним чином.

Визначимо основні форми передачі й правового захисту технологій:

  1. патент, тобто офіційне свідоцтво, яке надається уповноваженим державним органом, про виключні права автора на даний винахід, процес або продукт;

  2. патентна угода, тобто міжнародний комерційний договір щодо уступки власником патенту права на його подальше використання;

  3. ліцензія, тобто дозвіл власника патенту, знань і досвіду, технологій покупцю використовувати ці об’єкти в наступних основних видах:

Ключовим каналом комерціалізації чистих технологій є ліцензійна торгівля з наступними основними формами платіжних відносин:

Трансфер матеріалізованих або уречевлених технологій зіштовхується з проблемою оцінки їх новизни. Конференція ООН з торгівлі й розвитку ЮНКТАД запропонувала коефіцієнт технологічної місткості торгівлі (ТМТ), який відображає частку витрат на НДДКР у сумі витрат на виробництво і збут товару. Наприклад, у країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) визначають:

Середній коефіцієнт місткості ТМТ для першої групи дорівнює 11,4%, для другої – 1,7%. для третьої групи – 0,5%.

Існують інші критерії віднесення продукції до високотехнологічної:

Головним експортером технологій у світі є США – більше половини загальносвітового обороту. Наступні місця з великим відривом займають Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція та ін. Але одночасно ці країни у великому обсязі імпортують технології таким чином, що на межі ХХ і ХХІ ст. з країн першої десятки позитивне сальдо ліцензійної торгівлі мають лише США, Велика Британія і Швеція.

Суттєвою рисою сучасного трансферу технологій є їх висока монополізація. Це проявляється у наступних моментах:

Сучасна модель стратегічної поведінки суб’єктів світового ринку технологій являє собою таку послідовність:

    1. освоєння технологій-інновацій та наповнення новими товарами внутрішнього ринку;

    2. розширення географії виробництва і поставок на транснаціональному (внутрішньофірмовому) рівні з метою закріпити здобуті переваги;

    3. організація міжфірмових відносин.

Таким чином, першим кроком є проведення відповідної інноваційної політики всередині окремої країни.

Інноваційна політика – це форма структурної політики, яка передбачає такі головні складові:

Визначимо основні методи й інструменти інноваційної політики:

  1. пряме і непряме стимулювання інноваційної активності усіх суб’єктів економіки;

  2. удосконалення податкового, грошово-кредитного, патентно-ліцензійного законодавства;

  3. амортизаційна політика, насамперед, надання режиму прискореної амортизації, що підвищує сукупні витрати, зменшує прибуток для оподаткування, і, головне, сприяє більш швидкому вибуттю основного капіталу;

  4. система регулювання передачі технологій, зокрема, за кордон;

  5. встановлення системи відповідальності у контрактних взаємовідносинах;

  6. зняття обмежень щодо природоохоронного і антимонопольного законодавства;

  7. підтримка науково-технічної, освітньої та виробничої кооперації, малого інноваційного бізнесу тощо.

Світовий досвід дає дуже багато принципових організаційних інноваційних заходів, зокрема:

Наша країна має певні науково-виробничі досягнення світового рівня, що створює засади для поширення її участі у міжнародній кооперації. Йдеться, наприклад, про діяльність Інститутів електричного зварювання ім. Є.О Патона і напівпровідникових технологій та матеріалів у Києві, монокристалів у Харкові, на базі яких створені відповідні технологічні парки.

Україні для подолання відсталості у науково-технологічному і соціально-економічному розвитку потрібно не тільки підвищити темпи економічного зростання, а й здійснити перехід на інноваційний шлях розвитку.

Законодавчою базою для інноваційних перетворень є закони “Про інноваційну діяльність”, “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” і деякі ін.


ТЕМА 10. Міжнародні економічні інтеграційні процеси


Питання лекції

  1. Сутність і головні передумови, етапи міжнародної економічної інтеграції (МЕІ).

  2. Сучасні інтеграційні угруповання країн.

  3. Економічні наслідки інтеграції країн.

  4. Міжнародні економічні організації системи ООН.

10.1. Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) – це така форма інтернаціоналізації виробництва, коли процес тісного зближення господарських механізмів країн набуває пріоритетного характеру впритул до створення міждержавних об’єднань з наднаціональними органами.

Визначимо головні передумови МЕІ:

Відзначимо головні цілі МЕІ:

За ступенем зрілості визначають наступні етапи МЕІ:

  1. преференційні (переважні) торговельні угоди на двох- або багатосторонній основі;

  2. зона вільної торгівлі з повною відсутністю тарифних і нетарифних обмежень між країнами-учасницями;

  3. митний союз з введенням загальних тарифних і нетарифних бар’єрів щодо третіх країн;

  4. спільний ринок товарів, капіталів і робочої сили з введенням загальних правил внутрішнього руху товарів, послуг і факторів виробництва;

  5. економічний союз з уніфікацією законодавства в усіх галузях економічного життя, включаючи фінансово-кредитний та бюджетний сектори; крім того, набувають значної ролі наднаціональні органи з правом прийняття рішень без узгодження з урядами окремих країн-членів;

  6. політичний союз з передаванням національними державними органами більшої частини власних повноважень у відносинах з третіми країнами наддержавним структурам, що фактично визначає створення конфедерації та втрату значної частки суверенітету окремої країни.


10.2. На початку ХХІ ст. у світі нараховується більш 20 інтеграційних об’єднань держав.

Найбільше інтеграційне угруповання світу – Європейський Союз (ЄС або EU). Він включає 25 країн:

- Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія, Франція, Німеччина (6 країн- засновниць у 1957р.);

Крім того, планується вступ Болгарії, Румунії й, можливо, Хорватії у 2007 р. Обговорюється також питання про приєднання Туреччини.

Близько 70 країн є асоційованими (неповними) членами організації.

Після вступу останніх 10 країн ЄС забезпечує понад 38 % світової торгівлі.

Визначимо головні етапи формування ЄС.

    1. 1951 р.– створення Європейського об’єднання вугілля і сталі.

    2. 1957 р.– Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), а також Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євроатом).

    3. 1957-1967 р.р. – етап зони вільної торгівлі, введення інституту асоційованих членів.

    4. 1968-1986 р.р.– етап митного союзу, створення європейської валютної системи (ЄВС) з упровадженням умовної рахункової одиниці ЕКЮ (ECU – європейська валютна одиниця), розширення кількості членів з 6 до 12 країн, першими виборами в головний наднаціональний орган – Європейський парламент у 1979 р.

    5. 1987- 1992 р.р.– етап спільного ринку товарів, капіталів і робочої сили, що пов’язують з прийняттям Єдиного європейського акта у 1987 р.

    6. 1992 р- наш час – етап економічного союзу, який пов’язується з Маастрихтським договором (лютий 1992 р.), створенням європейської валютної системи і впровадженням євро в безготівковому обігу з 1999 р., а в готівковому обігу з 2002 р., Шенгенськими угодами 1995 р. про введення єдиної європейської визи й посиленням паспортного і митного контролю по периметру кордонів ЄС, приєднанням нових 10 членів, прийняттям конституції організації.

Головними наднаціональними органами ЄС є Європейська комісія, Європейська рада, Рада міністрів, Європейський парламент, Суд ЄС, Економічний та соціальний комітет, Комітет регіонів і Лічильна палата.

Згідно з Маастрихтським договором кожна країна головує в ЄС 6 місяців. З 1 липня 2004 р. існує нова організаційна структура ЄС з введенням постійного посту голови Європейської комісії на 5 років.

У 1994 р. була підписана угода про партнерство і співробітництво України з ЄС. У 1999 р. Гельсінкський самміт ЄС прийняв загальну стратегію щодо України. З 2003 р. до нашої держави використовується принцип сусідства. До сусідів ЄС належать близько 20 держав Південної та Східної Європи, а також Близького Сходу і Північної Африки. Щорічно проходить самміт “Україна – ЄС”, коли зустрічаються і обсуджують ключові взаємні проблеми Президент України та перша особа головуючої країни. У лютому 2005 р. підписаний План дій щодо відносин України з Євросоюзом на 2005-2007 р.р.

Європейський Союз має договір про зону вільної торгівлі з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ). Остання була створена у 1960 році в Стокгольмі. Зараз вона включає 4 члени: Швейцарію, Норвегію, Ісландію і Ліхтенштейн.

У вересні 1992 р. була підписана угода про створення Північноамериканської асоціації вільної торгівлі (НАФТА або NAFTA) у складі Канади, США і Мексики. Зазначена організація діє з 1 січня 1994 р.

Існують плани про об’єднання НАФТА з деякими угрупованнями Центральної та Південної Америки, насамперед, МЕРКОСУР у складі Бразилії, Аргентини, Уругваю і Парагваю.

Найбільш бурхливі інтеграційні процеси відбуваються в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР).

Конкретних підсумків досягла Асоціація держав Південно-східної Азії (АСЕАН або ASEAN) у складі 10 членів: Бруней, В’єтнам, Камбоджа, Індонезія, Лаос, Малайзія, М’янма, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни.

Потенційно найміцнішим об’єднанням може стати організація азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС або APEC), яка включає за географічною ознакою країни зазначеного регіону, зокрема, США, Канаду, Японію, Китай, Росію, Австралію, країни АСЕАН та деякі інші держави Азії і Латинської Америки.

Після розпаду СРСР на його колишній території були створені наступні економічні об’єднання:

Економічний Союз країн СНД за роки існування пройшов суперечливий шлях. З одного боку, були прийняті сотні узгоджених документів. З іншого - вони практично не виконуються. Тому різні країни обирають власні шляхи розвитку економічного співробітництва.

Країни ГУУАМ є асоційованими членами, тобто беруть участь тільки в окремих комітетах і комісіях. Крім того, вони підкреслюють пріоритет дво- сторонніх відносин і не беруть участі в роботі наднаціональних органів.

Туркменія займає відокремлену позицію, її Президент С. Ніязов не бере участі в саммітах. Країна ігнорує практично усі сумісні органи.

З 1995 р. Росія проводить політику різнорівневої інтеграції. З 1995 по 1998 р.р. існував Митний союз у складі Росії, Білорусії, Казахстану і Киргизії.

З 2000 р. року діє організація Євроазійського економічного співробітництва (ЄвроАзС), яка до країн колишнього Митного союзу приєднала Таджикистан, а також має широкі контакти з Вірменією.

Крім того, продовжується робота по створенню російсько-білоруського політичного союзу.

У вересні 2003 р. був підписаний, а в 2004 р. ратифікований договір про створення Єдиного економічного простору.

З 1997 р. року існує ГУУАМ, що повинний забезпечити інтенсифікацію відносин між країнами-учасницями, насамперед, у транспортуванні енергоносіїв з Азербайджану і Узбекистану через території Грузії, Молдавії та України в Європу.

Географічний принцип зумовлює членство України в Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), яка об’єднує країни Чорноморського басейну.

Крім того, наша держава бере участь у діяльності країн-учасниць Центральноєвропейської ініціативи (ЦЕІ), до якої ще належать Польща, Чехія, Словаччина, Словенія та деякі інші держави Східної і Центральної Європи.


10.3. Теорія економічної інтеграції спирається на роботи канадського вченого Джекоба Вайнера. За Вайнером, процес інтеграції створює 2 типи ефектів:

Обидва ефекти провокують суперечливі тенденції:

- ефект утворення торгівлі пов’язаний з переорієнтуванням місцевих споживачів від менш ефективного внутрішнього постачальника товару до більш ефективного зовнішнього джерела в підсумку інтеграції;

- ефект відхилення торгівлі, коли переорієнтування місцевих споживачів від закупівлі товару в більш ефективного позаінтеграційного джерела постачання до менш ефективного внутрішньо інтеграційного джерела в межах інтеграційного угруповання.


10.4. Важливу роль у розвитку інтеграційних процесів відіграють міжнародні економічні організації. Їх різноманіття можна класифікувати таким чином:

1. Економічні організації системи ООН, зокрема:

  1. ЕКОСОР (економічна і соціальна рада) як координатор соціально-економічної діяльності ООН та її спеціалізованих органів;

  2. Територіальні установи (ЄЕК – Європейська економічна комісія, ЕСКАТО – економічна і соціальна комісія для Азії та Тихого океану та інші);

  3. Спеціалізовані та галузеві установи (ЮНІДО – комітет ООН з промислового розвитку; ЮНКТАД – конференція ООН з торгівлі та розвитку; ЮНЕСКО – ООН з питань освіти, науки та культури; Статистична комісія ООН, МТП (Міжнародна торгова палата), МОП (Міжнародна організація праці), МОС (Міжнародна організація з питань стандартизації та інші).

4) Міжнародні фінансово-кредитні установи – МВФ, Світовий Банк.


2. Регіональні інтеграційні угрупування – ЄС, ЄАСТ, АСЕАН, НАФТА та ін.

3. Міжнародні галузеві організації, наприклад, СОТ, Міжнародна торговельна плата (МТП) та ін.

4. Координаційні організації – G – 8 (група 8 провідних країн світу), ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку).

  1. Міжнародні й регіональні фінансові установи, наприклад, Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Розглянемо більш докладно роль ООН та її підрозділів у регулюванні міжнародної економіки.

Згідно з преамбулою Статуту ООН, мета організації – сприяння економічному і соціальному прогресові всіх народів. У першому розділі Статуту поставлено завдання здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного характеру. У 9-й главі Статуту конкретизуються завдання в галузі дослідження і розробки рекомендацій, створення спеціалізованих установ.

Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОР) є основним координуючим органом і погоджує роботу з іншими органами ООН, проводить консультації з неурядовими організаціями. Компетенція ЕКОСОР охоплює наступні ключові проблеми:

У рамках ЕКОСОР діють міжурядові комісії та комітети, насамперед, Статистична комісія, яка розробляє методологічні складові (терміни, показники, визначення) міжнародної статистики. Одночасно зазначені підрозділи широко спираються на діяльність експертних і консультативних органів, що діють на індивідуальній основі.

За територіальним критерієм діють 5 регіональних економічних комісій:

Конференція ООН з торгівлі й розвитку ЮНКТАД (UNCTAD) покликана регулювати всесвітні торговельні відносини в межах ООН. Головний орган – конференція, яка скликається двічі на рік. Секретаріат ЮНКТАД розташований у Женеві.

Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку ЮНІДО (UNIDO) повинна розробляти, координувати й контролювати здійснення окремих великомасштабних технічних проектів, зокрема, підготовку відповідних кадрів.

Програма розвитку ООН (ПРООН) фінансується за рахунок добровільних внесків держав і тому повністю розпоряджається розподілом зазначених коштів. Штаб-квартира знаходиться в Нью-Йорку. Допомога надається за п’ятирічними орієнтирами-завданнями на конкретні проекти в трьох головних формах:

- підготовка національних кадрів;

- постачання устаткування;

- відрядження фахівців.

Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) має штаб-квартиру в столиці Кенії Найробі. Програма передбачає:

Найбільш відомим є проведення міжнародних конференцій з питань сталого розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р) і Йоганнесбурзі (2002 р).

Організація з питань освіти, науки й культури ЮНЕСКО (UNESCO) має штаб-квартиру в Парижі. У межах ЮНЕСКО діють багато наукових програм співробітництва.

Міжнародна організація праці МОП (ILO) має штаб-квартиру в Женеві. Вона спирається на представництво трьох суб’єктів: уряду, працівників (як правило, профспілок) і роботодавців (як правило, їх об’єднань).

Продовольча і сільськогосподарська організація ФАО (FAO) зі штаб-квартирою в Римі узагальнює інформацію з питань харчування, природокористування, аграрного виробництва, лісового господарства і рибальства.

Треба відзначити існування деяких галузевих організацій, насамперед, Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІС), Міжнародна організація з питань стандартизації МОС (ISO), Всесвітня туристська організація ВТО та ін.



4085341924360967.html
4085410651665763.html
4085706565590184.html
4085821550694530.html
4085906770308197.html